Головна

   Велика Радянська Енциклопедія

Плеханов Георгій Валентинович

   
 

Плеханов Георгій Валентинович (псевдонім Н. Бельтов та ін.) [29.11 (11.12) .1856, с. Гудаловка, нині Краснинского район Липецької області, - 30.5.1918, Териоки, нині Зеленогорськ Ленінградської області; похований в Петрограді], російський теоретик і пропагандист марксизму, діяч російського і міжнародного робітничого і соціалістичного руху.

Народився в мелкопоместной дворянській сім'ї. Закінчив військову гімназію у Воронежі, в 1873 переїхав до Петербурга. Восени 1874 поступив в петербурзький Гірський інститут, з якого в 1876 як учасник революційного руху був змушений піти. З 1875 вступив на шлях активної революційної боротьби, спочатку діяв у революційно-народницькому русі (див. Народництво ), "ходив у народ", в Петербурзі отримав певний досвід пропагандистської діяльності серед робітників. Брав участь в Казанської демонстрації 1876 в Петербурзі, де виступив з викривальною промовою проти царського самодержавства. Після розколу народницької організації "Земля і воля" (1879) - один з керівників революційно-народницької групи "Чорний переділ" . З січня 1880 до Лютневої революції 1917 року жив в еміграції (Швейцарія, Італія, Франція та інші країни Західної Європи).

Порівняно швидкий розвиток капіталізму в Росії і посилення робітничого руху, криза народницької теорії та практики, особистий досвід діяльності серед робітників, знайомство з історією західноєвропейського робітничого руху і особливо глибоке вивчення праць К. Маркса і Ф. Енгельса викликали переворот у поглядах П. В 1882-83 у П. складається марксистське світогляд; він стає переконаним і рішучим критиком ідеології народництва, першим пропагандистом, теоретиком і блискучим популяризатором марксизму в Росії. У 1883 в Женеві П. створив першу російську марксистську організацію - групу "Звільнення праці" (її членами були П. Б. Аксельрод, В. І. Засулич, Л. Г. Дейч, В. Н. Ігнатов) і був автором її програмних документів. Члени групи перевели на російську мову і видали ряд творів Маркса і Енгельса. П. належать переклади робіт: "Маніфест Комуністичної партії" (1882), "Людвіг Фейєрбах і кінець класичної німецької філософії", "Тези про Фейєрбаха", частини книг "Святе сімейство" та ін Своїми роботами - "Соціалізм і політична боротьба" (1883), " Наші розбіжності "(1885)," Російський робітник у революційному русі "," До питання про розвиток моністичного погляду на історію "(1895; за словами В. І. Леніна, на цій роботі" ... виховувалося ціле покоління російських марксистів ... "- Повне зібрання творів., 5 вид., т. 19, с. 313, прим.) та ін П. завдав сильний удар по ідеології народництва. Він науково спростував твердження народників про те, що капіталізм у Росії - нібито" випадкове явище ", що селянська община здатна не тільки протистояти капіталізму, але і з'явитися головною перевагою при переході країни до соціалізму. П. показав, що Росія нестримно йде по шляху капіталістичного розвитку і що завдання революціонерів полягає в тому, щоб використовувати породжувані капіталізмом процеси в інтересах революції. П. вчив бачити в нарождавшемуся пролетаріаті головну революційну силу в боротьбі з самодержавством і капіталізмом, закликав розвивати політичну свідомість робітників, боротися за створення соціалістичної робочої партії.

П. встановив тісні зв'язки з багатьма представниками західноєвропейського робітничого руху, брав активну участь у роботі 2-го Інтернаціоналу з часу його заснування (1889), зустрічався і був близький з Ф. Енгельсом, який високо цінував перші марксистські твори П., схвалював діяльність створеної П. першої російської марксистської організації. Керована П. група "Звільнення праці" зробила значний вплив на діяльність марксистських гуртків, що виникли в 80-х рр.. в Росії. Але, як підкреслював Ленін, група "... лише теоретично заснувала соціал-демократію і зробила перший крок назустріч робочому руху" (там же, т. 25, с. 132). Навесні 1895 П. вперше зустрівся з приїхали до Швейцарії Леніним. В ході цієї зустрічі була досягнута домовленість про встановлення зв'язків між групою "Звільнення праці" і марксистськими організаціями Росії. Спільно з російськими марксистами П. включився в боротьбу проти ліберального народництва, "легального марксизму" , "економізму" , викрив відступництво Е. Бернштейна від марксизму. Плеханівська критика бернштейніанства зберігає своє значення в боротьбі з сучасним опортунізмом.

З 1900 П. взяв участь у заснуванні першої загальноросійської марксистської газетою "Іскра" , натхненником і організатором якої був Ленін. Газета "Іскра" та журнал "Зоря" , до редакції яких входили Ленін, П. і ін, стали найсильнішою зброєю в боротьбі за створення пролетарської партії в Росії. При розробці редакцією "Іскри" Програми партії Ленін піддав обгрунтованій критиці ряд положень проекту, представленого П. (відсутність пункту про диктатуру пролетаріату, абстрактність і недооцінка революційних можливостей російського робітничого класу, його союзу з селянством та ін.) Ленін вніс до проекту істотні поправки і доповнення, в результаті чого був розроблений послідовно марксистський проект Програми, який був опублікований в 1902 від імені редакції "Іскри" і "Зорі" для обговорення. На другому з'їзді РСДРП (1903) П. займав революційну позицію, разом з Леніним відстоював принципи марксизму, боровся проти опортуністів. Однак П. не зміг до кінця звільнитися від вантажу соціал- демократичних традицій партій 2-го Інтернаціоналу, не зрозумів нових завдань в епоху імперіалізму і незабаром після 2-го з'їзду перейшов на сторону меншовизму , став одним з його лідерів. З кінця 1903 П. повів боротьбу проти ленінізму, особливо з питань стратегії і тактики пролетаріату і його більшовицької партії. Під час Революції 1905-07 в Росії П. займав опортуністичну позицію, стояв за союз з ліберальною буржуазією, засуджував курс на збройне повстання, вважав головною парламентську форму боротьби. Грудневе збройне повстання московських робітників у 1905 П. різко засуджував, говорив, що "не потрібно було братися за зброю".

У 1903-17 в діяльності П., в його світогляді проявилося істотне протиріччя: з одного боку, П.-меншовик встає на шлях тактичного опортунізму і виступає проти ленінського курсу на соціалістичну революцію в Росії; з ін боку, у філософії П. - войовничий матеріаліст-марксист, що бореться проти буржуазної ідеалістичної філософії, "... великий теоретик, з величезними заслугами в боротьбі з опортунізмом, Бернштейном, філософами антимарксизм, - людина, помилки якого в тактиці 1903-1907 років не завадили йому в лихоліття 1908-1912 рр.. оспівувати" підпілля "і викривати його ворогів і противників ... "(Ленін В. І., там же, т. 48, с. 296). Однак меншовизм П. надавав негативний вплив і на його філософські роботи (див. там же, т. 18, с. 377, прим.).

В роки реакції П. виступив як противник ліквідаторства, У роки 1-ої світової війни 1914-18 поділяв опортуністичні соціал-шовіністичні погляди. Після Лютневої революції 1917 П. повернувся до Росії. Очолюючи соціал-демократичну групу "Єдність" , (створену в 1914), він підтримував буржуазний Тимчасовий уряд, його політику "війни до переможного кінця", виступав проти більшовиків і ленінського курсу на соціалістичну революцію в Росії. Негативно зустрівши Жовтневу соціалістичну революцію, П., однак, відмовився підтримати контрреволюцію. , П. володів винятковою працездатністю. Він був енциклопедично освіченою вченим, дослідником у галузі історії, економіки, соціології, етнографії, естетики, релігії та атеїзму, яскравим і глибоким російським філософом і публіцистом. Літературна спадщина П. за ініціативою Леніна стало предметом широкого дослідження. За рішенням Радянського уряду були видані соч. П. в 20-х рр..; його бібліотека і архів, що знаходилися за кордоном, зібрані і перевезені до Ленінграда, в створений Будинок Плеханова (у складі Державної бібліотеки ім. М. Є. Салтикова-Щедріна), зроблено видання "Літературного спадщини Г. В. Плеханова" (триває під назвою "Філософсько-літературна спадщина"). Роль П. в історії марксизму, його філософії визначена Леніним: "... не можна стати свідомим, справжнім комуністом без того, щоб вивчати - саме вивчати - все, написане Плехановим з філософії, бо це краще у всій міжнародній літературі марксизму" (там же, т. 42, с. 290); статті П. з філософії повинні увійти до "... серію обов'язкових підручників комунізму" (там же, примітка). "... Єдиним марксистом в міжнародній соціал-демократії, яка дала критику тих неймовірних пошлостей, які наговорили тут ревізіоністи, з точки зору послідовного діалектичного матеріалізму, був Плеханов "(там же, т. 17, с. 20). Ленін особливо високо цінував марксистські філософські твори, написані П. в 1883-1903. У працях "Нариси з історії матеріалізму", "До питання про розвиток моністичного погляду на історію", "Про матеріалістичному розумінні історії", "До питання про роль особистості в історії", "До шестидесятих річниці смерті Гегеля "," Н. Г. Чернишевський "та ін П. виступив як войовничий матеріаліст-діалектик, піддавши критиці як попередні марксизму ідеалістичні і метафізичні вчення, так і буржуазні і дрібнобуржуазні філософські та соціологічні концепції, спрямовані проти марксизму (

неокантіанство

позитивізм

, суб'єктивну соціологію народників і анархістів і т.д.). Борючись проти ревізіоністських спроб "оновлення" марксизму, П. доводив, що "поява матеріалістичної філософії Маркса - це справжня революція, сама велика революція, яку тільки знає історія людської думки" (Вибрані філософські твори, т. 2, 1956, с. 450), що "... всі сторони світогляду Маркса найтіснішим чином пов'язані між собою ..., внаслідок цього не можна в сваволі видалити одну з них і замінити її сукупністю поглядів, не менше довільно вирваних із зовсім іншого світогляду "(там же, т. 3, 1957, с. 198), що тільки діалектичний і історичний матеріалізм є філософсько-теоретичний фундамент наукового соціалізму.

"Діалектичний матеріалізм є філософія дії", - говорив П. (Соч., т. 7, 1925, с. 245), марксизм - найбільше зброя в руках пролетаріату в його боротьбі з експлуататорами. П., називаючи марксизм, матеріалістичну діалектику алгеброю революції, підкреслював величезну роль революційної теорії, прогресивних ідей у ??перетворенні суспільства. "Адже без революційної теорії немає революційного руху, в істинному розумінні цього слова ..., - писав П. - Революційна, за своїм внутрішнім змістом, ідея є свого роду динаміт, якого не замінять ніякі вибухові речовини в світі "(там же, т. 2, 1925, с. 71). П. розкривав спадкоємний зв'язок марксизму з кращими традиціями філософської і суспільної думки минулого, високо оцінював роль діалектики Гегеля. Матеріалізм для П. - продукт тривалого розвитку, пов'язаного із соціальними битвами і прогресом науки. Критикуючи ідеалізм і агностицизм І. , Канта і неокантіанців, П. підкреслював пізнаванності світу, хоча у нього і були окремі неточні формулювання з цього питання (наприклад, некритичне ставлення до

"ієрогліфів теорії"

та ін.) У роботах, спрямованих проти махістского пошесті і релігійних пошуків в Росії, П. писав, що "... махізм є лише берклеізм, трохи перероблений і заново перефарбований під колір "природознавства XX століття" "(Вибрані філософські твори, т. 3, 1957, с. 261). Однак П. не розкрив зв'язку махізму, неокантіанства та ін ідеалістичних течій з кризою в новітній фізиці. Ленін відзначав, що "Плеханов критикує кантіанство (і агностицизм взагалі), більше з вульгарно-матеріалістичної, ніж з діалектично-матеріалістичної точки зору, оскільки він лише a limine (з порога. - Ред.) відкидає їхні міркування, а не виправляє (як Гегель виправляв Канта) ці міркування, поглиблюючи, узагальнюючи, розширюючи їх, показуючи зв'язок і переходи всіх і всяких понять "(Повне зібрання творів., 5 вид., т. 29, с. 161). П. застосовував діалектичний метод головним чином до пізнання суспільного життя. З діалектики, що розуміється як "алгебра революції", П. робив висновок про закономірності і невідворотності соціальної революції. Аналізуючи історію навчань про суспільство, П. на великому історичному матеріалі доводив, що тільки діалектичний матеріалізм розкриває закономірний характер суспільно-історичного процесу (див. "Літературна спадщина Г. В. Плеханова", сб. 5, 1938, с. 4-5). П. прагнув розкрити структуру суспільного життя і взаємодія її сторін. З точки зору П., марксистський соціологічний аналіз створює основу наукового передбачення головних напрямів суспільного розвитку (див. Вибрані філософські твори, т. 3, с. 50). П. творчо розвинув марксистське вчення про роль народних мас і особи в історії, розвінчав суб'єктивно-ідеалістичні і волюнтаристські концепції героїв - делателей історії, доводячи, що "... народ, вся нація повинна бути героєм історії" (Соч., т. 8, 1923, с. 11). П. зіграв видну роль у розвитку економічної думки в Росії, піддав критиці економічні концепції народництва, історичну школу буржуазно політичної економії, "теорію насильства" К. І. Родбертуса-Ягецова

та ін Він дав аналіз формування та розвитку політичної ідеології, права, релігії, моралі, мистецтва, філософії та ін форм ідеологічної надбудови, критикував вульгарно-матеріалістичні, метафізичні теорії (А. Богданова та ін.), що ігнорують значення суспільної свідомості і політичного ладу в суспільному розвитку. "Економіка майже ніколи не торжествує сама собою ..., а завжди тільки через посередництво надбудови, завжди тільки через посередництво відомих політичних установ" (Вибрані філософські твори, т. 2, 1956, с. 216). Застосовуючи принципи історичного матеріалізму до аналізу російського історичного минулого та сучасної йому російської дійсності, П. піддав аргументованій критиці ідеалістичну теорію "самобутності" російського історичного процесу, яка панувала в той період в російській суспільній думці. Аналізуючи економіку пореформеній Росії, П. довів, що Росія у своєму історичному розвитку йшла і йде по тому ж шляху, по якому йшли і ін європейські країни, тобто від феодалізму до капіталізму, що "... теорія російської самобутності стає синонімом застою і реакції ... "(Соч., т. 2, 1925, с. 27). Т. о., він відкинув помилкове протиставлення історії Росії історії Заходу. П. довів неспроможність ходівшей в той час теорії про безкласовості російського суспільства. При характеристиці своєрідності російського історичного процесу П. на перший план висував розвиток класів і боротьбу між ними. П. був першим марксистським істориком російського визвольного і революційного руху. Він правильно вказав на дворянський і разночинский періоди в російській визвольному русі; новий, третій період характеризувався, згідно П., взаємними класовими відносинами пролетаріату з буржуазією. П. був першим марксистом, який взявся за наукову розробку історії російської суспільної думки, зібравши і систематизувавши з цього питання величезний матеріал. Його тритомна робота "Історія російської громадської думки" з'явилася першим зведеним узагальнюючим працею, який охоплює історію суспільної думки з найдавніших часів до кінця 18 ст. і написаний в цілому з марксистських позицій (1-й т. вийшов у 1914). П. дав глибокий аналіз соціально-економічних, філософських та естетичних поглядів Бєлінського, Герцена, Чернишевського і Добролюбова. П. показав, що вся історія російської революційної думки - це спроби знайти таку програму дії, яка забезпечила б революціонерам співчуття і підтримку з боку народних мас. П. встановлював зв'язок між російським марксизмом, російської соціал-демократією і її попередниками - революціонерами 60-70-х рр.. Він поклав початок вивченню історії російського робітничого руху. Велика увага П. приділяв питанням естетики. Будучи наступником і продовжувачем традицій матеріалістичної естетики В. Г. Бєлінського, М. Г. Чернишевського, Н. А. Добролюбова та ін, П. писав, що "... відтепер критика (точніше, наукова теорія естетики) в змозі буде порухатися вперед, лише спираючись на матеріалістичне розуміння історії "(Вибрані філософські твори, т. 5, 1958, с. 312). Виходячи з цього, П. розглянув багато проблем естетичного відображення дійсності, історії мистецтва та естетичної думки. Він вперше в марксистській літературі піддав критиці біологічні концепції походження мистецтва, доводив, що мистецтво, естетичні почуття і поняття народжуються в результаті трудової діяльності суспільної людини. мистецтво являє собою специфічну, образну форму відображення суспільного буття людей у ??свідомості представників тих чи інших класів суспільства. В оцінці твори мистецтва критерій ідейності, життєвої правди повинен поєднуватися з критерієм художності. П. гостро критикував буржуазне мистецтво. Незважаючи на окремі помилкові положення робіт П. з естетики (оцінка твору М. Горького "Мати", схематичне розмежування Л. Толстого як мислителя і як художника і т.д.) ці роботи в цілому зберігають своє значення в сучасній боротьбі за реалізм і ідейність мистецтва.П. вніс великий внесок у марксистську історію філософії та суспільної думки, виходячи з принципу обумовленості суспільним свідомості розвитком суспільного буття. П. піддав критиці ідеалістичну концепцію "філіациі ідей" (тобто їх самовільного розвитку) в історії філософії та суспільної думки, доводячи, що ця історія в кінцевому рахунку обумовлена ??поступальним рухом суспільного життя, боротьбою класів, пов'язана з прогресом науки і мистецтва. П. показав, що немає автоматичного відповідності між філософськими та соціально-політичними поглядами одного і того ж мислителя. П. дав критику вульгарно-матеріалістичного і нігілістичного збочень філософських спадщини, спроб вивести всі невірні погляди та омани з класово-корисливих інтересів мислителів (див. там же, т. 1, 1956, с. 651, т. 3, с. 322). Критикуючи об'єктивістську концепцію німецького історика філософії Ф. Ібервег, П. сформулював деякі методологічні вимоги історико-філософських дослідження: з'ясування залежності філософських ідей від соціального розвитку; з'ясування залежності розвитку природознавства, психології, історії літератури і мистецтва, суспільних наук, що роблять вплив на філософські ідеї, від соціального розвитку на різних етапах історії; з'ясування нерівномірності соціально-історичного розвитку на різних ступенях історії, його особливостей в різних країнах, що в одних випадках викликало боротьбу науки і релігії, в інших - тимчасове їх "примирення".

П. відстоював матеріалістичні, атеїстичні традиції у філософії, революційні та просвітницькі традиції російської і західноєвропейської громадської думки. Правда, часом П. більше підкреслював те, що зближує марксистську філософію і соціологію з Домарксистська навчаннями, не показуючи в належній мірі те, що їх розрізняє, дещо перебільшував вплив західноєвропейської філософії та суспільної думки на російську; але все це не применшує наукової цінності робіт П. з історії філософії та суспільної думки.

Твори П. систематично публікуються і широко вивчаються в СРСР. Ім'ям П. названі Ленінградський гірничий інститут, Московський інститут народного господарства та ін вузи країни. У 1956 в СРСР було відзначено 100-річчя з дня народження П., заснована премія ім. П., що присуджується авторам кращих наукових робіт з філософії.

Соч.: Сочинения, т. 1-24, М. - Л., 1923-27; Літературна спадщина Г. В. Плеханова, сб. 1-8, М., 1934-40; Група "Звільнення праці", сб. 1-6, М. - Л., 1924-28; Вибрані філософські твори, т. 1-5, М., 1956-58; Каталог бібліотеки Г. В. Плеханова, в. 1-4, Л., 1965; філософсько-літературна спадщина Г. В. Плеханова, т. 1-3, М., 1973-74.

Літ.: К. Маркс, Ф. Енгельс і революційна Росія, М., 1967; Ленін В. І., Полн. зібр. соч., 5 вид. (Див. Довідковий том, ч. 1, с. 471-74); Розенталь М., Питання естетики Плеханова, М., 1939; Фоміна В. А., Філософська спадщина Г. В. Плеханова, М., 1956; Сидоров М. І., Г. В. Плеханов і питання історії російської революційно-демократичної думки XIX в., М., 1957; Мітін М. Б., Історична роль Г. В. Плеханова в російській і міжнародному робочому русі, М., 1957; Черкашин Д., Естетичні погляди Г. В. Плеханова, Хар., 1959; Іовчук М. Т., Г. В. Плеханов і його праці з історії філософії, М., 1960; Чагін Б. А., Г. В. Плеханов і його роль у розвитку марксистської філософії, М. - Л., 1963; Чагін Б. А., Курбатова І. Н., Плеханов, М., 1973.

? М. Т. Новчук, К. І. Суворов.

Произведения П. систематически публикуются и широко изучаются в СССР. Именем П. названы Ленинградский горный институт, Московский институт народного хозяйства и др. вузы страны. В 1956 в СССР было отмечено 100-летие со дня рождения П., учреждена премия им. П., присуждаемая авторам лучших научных работ по философии.

Соч.: Сочинения, т. 1-24, М. - Л., 1923-27; Литературное наследие Г. В. Плеханова, сб. 1-8, М., 1934-40; Группа "Освобождение труда", сб. 1-6, М. - Л., 1924-28; Избранные философские произведения, т. 1-5, М., 1956-58; Каталог библиотеки Г. В. Плеханова, в. 1-4, Л., 1965; философско-литературное наследие Г. В. Плеханова, т. 1-3, М., 1973-74.

Лит.: К. Маркс, Ф. Энгельс и революционная Россия, М., 1967; Ленин В. И., Полн. собр. соч., 5 изд. (см. Справочный том, ч. 1, с. 471-74); Розенталь М., Вопросы эстетики Плеханова, М., 1939; Фомина В. А., Философское наследие Г. В. Плеханова, М., 1956; Сидоров М. И., Г. В. Плеханов и вопросы истории русской революционно-демократической мысли XIX в., М., 1957; Митин М. Б., Историческая роль Г. В. Плеханова в русском и международном рабочем движении, М., 1957; Черкашин Д., Эстетические взгляды Г. В. Плеханова, Хар., 1959; Иовчук М. Т., Г. В. Плеханов и его труды по истории философии, М., 1960; Чагин Б. А., Г. В. Плеханов и его роль в развитии марксистской философии, М. - Л., 1963; Чагин Б. А., Курбатова И. Н., Плеханов, М., 1973.

? М. Т. Новчук, К. И. Суворов.





Виберіть першу букву в назві статті:

а б в г д е ё ж з и й к л м н о п р с т у ф х ц ч ш щ ы э ю я

Повний політерний каталог статей


 

Алфавітний каталог статей

  а б в г д е ё ж з и й к л м н о п р с т у ф х ц ч ш щ ы э ю я
 


 
© 2014-2022  vre.pp.ua